- Мєжду намі говоря, партизани людей більше обіжали, чим німці, - розповідає 85-річна Олександра Жоголь із села Добрянка Ічнянського райноу Чернігівської області. - Ті прийдуть: "Да яйко". А еті прийдуть - і вєщі забирали, і занавєскі тащили. На своїх партизан многіє жалувалися. Раз являється до нас у Добрянку партизанський обоз, большущий. . Стояв вот здєсь на вулиці, ми через вікно смотрім. Один говорить двом: "Іди ти ету хату шаруй, а ти ту". Забрали всьо тогда.
Приходить до нас молодий парєнь, і до мене пристав, чому я не в партизанах. Начал вимагать хліба, сахара. Потом уже розговорілісь, я єму сказала, що маю связь із партизанами. Він начав ізвєняться, все отдал. Поставив даже на домє отмєтку, щоб другіє партизани з обоза більше не бєспокоїли.
- У нас бульо так: партизани в'їжжають - коров забирають, хати поліцаїв можуть спалити, - згадує 80-річний Іван Чугун із села Землянка Глухівського району на Сумщині. - А поліцаї потім партизанські сім'ї заганяли в Глухів і в оброк кидали. Всякоє бульо. Господі: поліцаїв боїшся, партизан боїшся.
У нас колпаковскій отряд ходив і сабуровскій. А Сабуров - із Росії - кацап. Так той, б..дь, хати палив. Там до лєсу поліція вбила партизанового дєда, от вони за дєда отомстіли. А не розбиралися, б..дь: випили по 150 чистого спирту і давай палити всіх підряд. 42 двори спалили і 42 невинні душі загубили. Поліцаї ж у Глухов одразу втекли.
"Викликають у штаб з'єднання - сам не знав чого. Виявляється, Федоров став пригощати самогонкою, коротше кажучи - був запрошений на сніданок. Після сніданку пішли з Федоровим і Рвановим Мітєю рибу глушити на річку. Наловили риби приблизно кілограмів зо п'ять, добрий обід був зі своєю рибою. І так пройшов ще один день - випивка і закуска свіжою рибою".
З щоденника командира партизанського загону ім. Сталіна Чернігівсько-Волинського з'єднання Григорія Балицького, запис від 11 травня 1943 року
- Партизани Сабурова - ото пратівниє, - розповідає 85-річна Олександра Савущенко з того ж села. - Це вони хати палили. На Ковпака гріх бульо обіжатися, а на того обіжалися даже партизани.
- Партизани із Московщини врєдними булі, - стверджує й 81-річна Олександра Головач із села Шевченкове Глухівського району. - Бувало, заскочать у село, захватять усіх підряд громити, так ми по огородах ховалися. Поліцаї тоже врєдними булі. Вот ,буває, понравиться єму дівчина, так він її сватає, она не хоче. Вун тоді іздівається і заставляє її йти за нього заміж.
- Один был в пратизанах, хотел брать девушку, она не пошла, за другого пошла, - згадує 94-річна Уляна Рябцева із села Сопич того ж району. - Тогда он пришел, вызвал его и убил. Потом его сестра ходила искала - и ее убили. Били один одного. Партизаны брали все, что хотели. Я очень боялась партизан, в хате сидела, не выходила.
- У сусідньому селі партизани вбили одну жінку, - розповідає 80-річна Ольга Верес із села Нова Рутвенка Малинського району Житомирської області. - У неї до війни чоловік головою колгоспу був, Юліус звали. Коли прийшли німці, його поставили старостою. Він кинув тоді свою дружину і пішов до Волох Ганни, вона дуже красива була й мала трьох дітей. А в його дружини, що він кинув, брат у партизанах був. Вона йому все розсказала, й він із товарищами прийнов уночі. Ганя на печі лежала з дітьми, вони взяли її вивели на двір і відпустили. А потім пішли, напилися, знову повернулися. Вивели в двір і вбили, дітей не тронули і батьків. Коли її чоловік повернувся після війни, дуже плакав за нею. Говорив, що все їй простив, аби жива залишалася.
"Виявлено низку злочинних фактів, що творить командний склад з'єднання. Розстріли (вбивства) дівчат-партизанок, з якими співжили командири. Постійний розстріл мирних жителів і розпуста в побутовому житті. І як результат на основі цієї розпусти захворювання бійців і командирів на венеричні захворювання є звичним і масовим явищем"
Із доповідної записки командира Чергінівсько-Волинського партизанского з'єднання НКВС СРСР Олексія Федорова, надісланої на ім'я Микити Хрущова 21 жовтня 1943 року, про командирів і бійців партизанських загонів Антона Бринського.
"Від нашого села Комарівка за 6 км є село Борівка, в якому місцевий лікар і громадянин М. Кузьменко. Сфабрикували якусь групу, оформили документи, приписали до себе жінок, що гуляли із "власівцями", та отримали, окрім документів, ще й медалі за свою діяльність. Як це розуміти? Виходить, що можна не захищати свою Батьківщину, не йти на смерть, а мати довгий язик, бути нахабним і бездушним, служити, як говориться, двом богам і бути правим".
Із листа колишнього партизана Івана Бурука з Макарівського району на Київщині, надісланого в січні 1966 року Сидорові Ковпаку
|
Ви увійшли як Гість | Група "Гості"Вітаю Вас Гість | RSS